І де тільки той кураж роздобути?

"Будучи носителем идеологии землевладельческо-рабовладельческой олигархии, Аристотель выступил в период, когда политическая экспансия Греции росла чрезвычайно быстро и требовала культурной мобилизации во всех областях, в том числе и таких, как теория искусства. Представляя класс жизнеспособный и активный, но вместе с тем и паразитический, Аристотель своеобразно соединял в своем учении о поэзии черты гедонизма (цель искусства — удовольствие) с глубоким пониманием познавательной сущности поэзии, и если общая трактовка эстетических проблем восходит у него к идеалистической философии, то метод анализа поэтической структуры — метод П. — создан им несомненно на основе эмпирического метода естественных наук."
(Розенфельд Б. Поэтика // Литературная энциклопедия: В 11 т. — [М.], 1929—1939.
Т. 9. — М.: ОГИЗ РСФСР, Гос. ин-т. "Сов. Энцикл.", 1935. — Стб. 215—224).

Віддати мене до школи батьки вирішили наприкінці серпня. Вихователька з дитсадка сказала мамі: "Дєвочка у вас росла, букви знає, рахувать уміє - нема чого їй у садіку робить. Віддавайте до школи!" Пам'ятаю цей день ходіння по муках школах. До найближчих двох - 18-ї і 14-ї - мене не взяли, бо мені було тільки 6 років. А от у третій (хоча насправді це була школа № 1) директор навіть не запитав, скільки мені років. Проблема була тільки в тому, що класи вже набрали, і мама мусила впросити вчительку, щоб та взяла мене до себе в клас. Поки я чекала її в приймальні директора, спостерігала за одною великою і роздратованою жінкою. "Тільки б мені ця вчителька не попалася!" - думала я. (А вона мені згодом таки "попалася" - була моїм класним керівником у 5-11 класах.) Нарешті прийшла мама з білявою жінкою і сказала: "Наталю, це Світлана Василівна, вона буде твоєю вчителькою". Світлана Василівна нахилилася до мене і запитала: "Ти хочеш йти до школи?" - на що я чесно відповіла: "Ні!". Ви би бачили вираз обличчя моєї мами! Вона одразу почала виправдовуватися, що, буцімто, дитина втомилася, бо це в нас уже третя школа сьогоді, і взагалі вона слухняна і здібна. Дорогою додому, мама з докором сказала: "Доню, ти не могла сказати: "Так!"? Я ледь вмовила її тебе взяти".
Потім був портфель, білі бантики, букет, лінійка, якої не пам'ятаю. Взагалі, з першого дня пам'ятаю тільки Свєтку Півень (це я вже потім дізналася, що це Свєтка Півень), яка сіла переді мною, озирнулася і серйозним тоном сказала, що треба розправляти плаття, коли сідаєш, щоб не пом'ялося. А ще - як гарно одна дівчинка (Ірка Кукурудза, як з'ясувалося згодом) читала. Я ж бо тоді тільки по скаладах уміла, а в неї, як у дорослої виходило. Мені дуже хотілося навчитися читати, як Ірка.
А що ви пам'ятаєте про своє найперше перше вересня?

Пессимистическое
В любом деле есть три категории деятелей, "актантов":
таланты, педанты, дилетанты. Преобладают и образуют "ядро" любой профессии всегда педанты, т.е. грамотные середняки, носители стандарта. Они противостоят, с одной стороны, неграмотным - дилетантам, с другой, нестандартным – талантам. Причем под предлогом защиты от дилетантов часто направляют свой удар именно против талантов, гораздо более для них опасных. Любая научная дисциплина – это диктатура педантов над талантами якобы с целью защиты от дилетантов; это утверждение такой методологии, которая исключает "неточность" - а значит и прорыв; "непрофессионализм" – а значит и профетизм. На стороне педантов – середина колокольной кривой, т.е. законы распределения способностей в социальной среде...
Звідси: http://mikhail-epstein.livejournal.com/42163.html
Не хочу узагальнювати, але в нас, здається, в багатьох сферах "носіями стандарту" є дилетанти(

Вона зайняла за ним чергу. Тримала в руках огидні жовті квіти роман Гессе. Спершу він помітив саме книжку. А потім - тендітні руки, зосереджений вираз обличчя і - очі. Його вразила не так її краса, як незвичайна, ніким не бачена самотність в її очах. Йому здалося, що до неї неодмінно треба заговорити, але боявся, що не промовить і слова, а вона піде, і він ніколи її більше не побачить. Саме перед нею каса зачинилася на перерву, і він повів її до іншого віконця, де теж зайняв чергу. Йдучи Тверським бульваром Шевченка, він почув: "Дякую! Я купила квиток". Він подивився в її очі й раптом зрозумів, що все життя кохав саме цю жінку. Деякий час вони йшли мовчки, а потім вона взяла його за руку, і вони розговорилися, як давні друзі, що не бачилися бозна-скільки часу.

У східному крилі музею Ханенків моє недолуге невігластво здобувалося лише на еллочколюдоєдівські вигуки. Схід - це для мене воістину Великий Інший, збагнути якого дуже важко. Чого тільки варті японські пластини, що розділяють руків'я і лезо самурайського меча! Або турецький фаянс, розписаний небесно-синьою фарбою, або іранські різьблені тарелі, дзбани і свічники, або тибетські ікони! В буддизмі, виявляється, теж є ікони!
Одним словом, хто ще не був - дуже раджу сходити)

Чудовий вірш Максима Рильського:

Запахла осінь в'ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум'яним
Зорюють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

І не менш чудовий його переклад на російську Миколи Зерова:

Запахла осень вялым табаком,
И яблоками, и сквозным туманом,
И вот уж астры над песком румяным
Зареют за распахнутым окном.

Кузнечик в травах, как зелёный гном,
Пилит на скрипке. И зачем весна нам,
Когда мы вдумчивы и тихи станем,
И мудрость нас покроет серебром?

Бери суму и дом родной покинь,
И пей глубокую немеющую синь
На склонах, где медово спеют дыни.

К простой земле склони с любовью взор,
И, золотой листвы топча ковёр,
Забудь о башнях сумрачной гордыни.

Спасибі gralena!

Тіні Жи Рафи у світлі призахідного сонця:

А ви знаєте, кого я сьогодні уздріла біля котячої хавки?
Їжака!

Шукала ориґінал вірша, який знаю ще зі школи в російському перекладі. Починається він так: "Любовь ещё не всё: не хлеб и не вода...". Шукала заради рядка: "И без любви никто не умирает". Але - на мій превеликий подив - замість нього, як Пилип з конопель, вискочив рядок: "Но без любви порою умирают". Що за чортівня? - подумала я. Я ж добре пам'ятаю цей вірш. Його на вечорі любовної поезії, який ми проводили в дев'ятому класі (його модерувала Ваша покірна слуга), читала Ліля Самойлюк. Чи то вона переінакшила слова, чи то моя (вражена нерозділеним почуттям) пам'ять захотіла саме так закарбувати ці рядки - не знаю. Хай там що, мені зовсім перехотілося виставляти цей вірш. Кому цікаво - читайте ( тут )
Натомість Една Вінсент Мілей (а саме вона вигадала, що через брак любові дехто шукає дружби зі смертю) піднесла мені несподіваний і дуже приємний подарунок. Виявилося, що колись давно написані мені рядки теж належать її перу.

What lips my lips have kissed, and where, and why,
I have forgotten, and what arms have lain
Under my head till morning; but the rain
Is full of ghosts tonight, that tap and sigh
Upon the glass and listen for reply,
And in my heart there stirs a quiet pain
For unremembered lads that not again
Will turn to me at midnight with a cry.
Thus in the winter stands the lonely tree,
Nor knows what birds have vanished one by one,
Yet knows its boughs more silent than before:
I cannot say what loves have come and gone,
I only know that summer sang in me
A little while, that in me sings no more.

У неділю рано зілля копала...

танцювати босоніж
у широкій білій спідниці
спинаючись навшпиньки
граційно здіймати руки
в повітря що пахне морем
відчувати кінчиками пальців
мокрий пісок під ногами
бути легкою майже невагомою
майже прозорою
майже не бути

Влітку 1919 року на кону Соловцовського театру ставили Вайлдову "Саломею". Павло Филипович, захоплений пристрасною грою акторки та майстерністю режисера, написав сонет ( Саломея )

Значно прохолодніше до постановки п'єси Вайлда поставився Микола Зеров (подейкують, що прокоментував він її так: “Це тільки семітська розпуста”) і не забарився із відповіддю. Його ( Саломея )

- уже не втілення краси, вищої від добра і зла, а просто інструмент у чиїхось брудних іграх. Справжня краса, вважав він, не протистоїть добру, а гармонійно з ним поєднана. Заручившись підтримкою Рильського ( Read more... )

Зеров через три місяці ставить крапку в полеміці з другом по поетичному цеху - пише ( Навсікаю )

Цікаву над інтерпретацію цієї поетичної полеміки пропонує Ганна Церна: ( Read more... )
А мені здається, що їм просто подобалися різні жінки Зеров підловив Филиповича на симпатії до вже зужитої ранньомодерної концепції чистої краси.

Пані Л. сказала, що з мене був би добрий лікар.
Пан Р. сказав, що я була би гарною ведучою дитячої телепрограми.
На запитання: "Що робитимеш, коли виростеш?" - я, трирічна, відповідала: "Буду писати дисертацію". Що нині й роблю. Поки що безрезультатно. Може, покинути дитячі фантазії і зайнятися чимось справді корисним?

Капець! Я конкретно запала на Ружевіча. Хоча саме зараз западати на когось іншого, крім моїх хлопців і дівчини, аж ніяк не можна. Розумію тепер, у чому сіль close reading: не розпорошуєшся на інших жонглерів словами і значеннями.
Перед тим, як відкласти це захоплення на потім - ще один фантастичний вірш: ( Read more... )

Różewicz Tadeusz

Wśród wielu zajęć

Wśród wielu zajęć
bardzo pilnych
zapomniałem o tym
że również trzeba
umierać

lekkomyślny
zaniedbałem ten obowiązek
lub wypełniałem go
powierzchownie

od jutra
wszystko się zmieni

zacznę umierać starannie
mądrze optymistycznie
bez straty czasu

(з циклу "Twarz" 1964 року)

Донька священика, вона мало не вийшла заміж за семінариста. Він приїхав сватати її сестру, але щойно побачив Соломію, вирішив просити її руки. Вже була визначена дата весілля, розіслані запрошення, але... Але Амвросій Крушельницький зробив те, що не прийнято було робити, — розірвав заручини, бо зрозумів, що його донька покликана до іншого. Соломіїного батька можна беззастережно назвати феміністом: мало того, що не примусив одружуватися, так ще й відправив на навчання у Львівську консерваторію, а потім - лишивши ще чотирьох доньок фактично без приданого - оплатив її навчання в Італії.
Другим вагомим феміністом у житті Соломії був Михайло Павлик. Подейкують, що він пропонував їй руку і серце, але вона відмовила. Хоча навряд такий поборник жіночої емансипації міг поступитися своїми переконаннями через романтичні почуття. Саме Павлик турбувався, щоб Соломія читала справді вартісну літературу, добре орієнтувалася у різних прогресивних рухах, розвивалася багатогранно не лише як співачка, а й як особистість передусім. Він дбайливо підбирав і надсилав їй відповідну літературу, а також не забував постійно нагадувати, аби не зупинялася на досягнутому у своїй кар’єрі і — головне — не поспішала заміж. „Для дітороддя є мільйони русинок, а Крушельницька – одна”, - писав Павлик у листі до молодої, ще мало знаної співачки.
Її чоловіком міг стати Василь Стефаник: Соломія нібито була готова сказати "так!", але він так і не наважився освідчитись, буцімто вважаючи себе недостойним такої жінки. (Насправді ж, красень Стефаник, мабуть, злякався численних конкурентів і боявся дітстати відкоша.) Було багато інших претендентів. Але Соломія не хотіла змушувати когось страждати: була переконана, що мистецтво завжди любитиме більше…
Одружилася Крушельницька у 38 років. На цей час вона вже завершувала свою оперну кар'єру, виступаючи здебільшого як камерна співачка. Її чоловіком став Чезаре Річчоні, відомий адвокат, мер міста Віареджо, витончений аристократ і тонкий знавець музики. Вони прожили разом 16 років. 1936-го Чезаре помер. Своїм близьким Соломія казала, що Річчоні був єдиним чоловіком, якого вона кохала.
А потім - 1939 року - необачна поїздка до Львова. До Італії вона вже не зможе повернутися. Званням професора Львівської консерваторії Соломію Крушельницьку "удостоїли" ліше за місяць до смерті.