У східному крилі музею Ханенків моє недолуге невігластво здобувалося лише на еллочколюдоєдівські вигуки. Схід - це для мене воістину Великий Інший, збагнути якого дуже важко. Чого тільки варті японські пластини, що розділяють руків'я і лезо самурайського меча! Або турецький фаянс, розписаний небесно-синьою фарбою, або іранські різьблені тарелі, дзбани і свічники, або тибетські ікони! В буддизмі, виявляється, теж є ікони!
Одним словом, хто ще не був - дуже раджу сходити)

Брати-сестри-філологи! А вам не траплялося книжки/ статті/ брошури, присвяченої образу Києва в російській поезії або ширше - літературі? Прецікава імагологічна студія могла би з цього вийти. Бо навіть з тієї щопти текстів, що лежать на поверхні, стільки міфів стирчить! От Ґумільов, наприклад, приміряє на себе кожух Кирила Кожум'яки, який порятував царівну від змія:
( Из логова змиева )

Його ж дружина зачіпає в одному з "київських" вірші софійний міф: ( И в Киевском храме Премудрости Бога )

Їхній товариш по акмеїстичному табору, спогадуючи Київ 1919 року, оздоблює його гоголівськими аксесуарами: ( Как по улицам Киева-Вия )

Найбільш підкованим щодо історії, переказів і легенд виявився Маяковський, який, проте, обізвав мать городов русских бабою: ( Киев )

І нарешті Вертинський, для нього Київ - топос приватної міфології: ( Киев - родина нежная )

Після чудової екскурсії Юлії Смілянської місцями російських поетів срібної доби багато думається про те, скільки всього в Києві перетиналося або ж паралельно співіснувало. Цікаво, наприклад, хто з української богеми був на вечорі російських поетів восени 1907 року, де Бєлий виголошував реферат про підсумки нових течій у літературі, а Блок читав свою "Незнайомку". Ось він на балконі готелю "Франсуа":

А ще цікаво, чи не перетиналися в аудиторіях Вищих жіночих курсів Анна Горенко і Софія Лобода, а в коридорах Першої київської гімназії - Олександр Вертинський і Микола Зеров. І чи зустрічав, скажімо, Семенко на київських вулицях Бурлюка з Маяковським?

У маленькій кімнатці з великим вікном на другому поверсі старого будинку живе фея. А в дворі того будинку росте світове дерево. І бджоли, і вивірки, і сороки, й горобці, і кіт, і пес, і ящірки, і навіть найдрібніші хробаки чекають, коли нарешті до феї приїде принц на вродливому коні. Тільки принц не приїде. Бо вона фея. А принци шукають принцес/ попелюшок. От тільки кіт і пес, сороки й горобці, ящірки та вивірки, бджоли і хробачки не знають, що вона фея, і закликають під її вікно принців. А вона, сплавляючи принців знайомим і незнайомим попелюшкам, дуже тішиться з того. Тільки очі в неї часом сумні-сумні.
далі буде

Зустрілися принцеса та мавка лісова біля ст. м. "Печерська" і попрямували бульваром Лариси Косач-Квітки в бік вулиці Басейної. За першої-ліпшої нагоди звернули ліворуч на провулок Щорса. Впевнено й незворушно зайшли на територію військогового шпиталю (в народі - больнічька), неушкодженими подолали мінне поле тужливих поглядів хворих солдатів і вийшли до Косого Капоніра. Тут принцеса почала заломлювати руки, кусати лікті й посапати голову попелом: як же це так, що вона ніколи тут не була! Провінціялка мавка лісова тихо й голосно тріюмфувала, бо показала киянці щось небачене-небувале-небуденне. Вийшли з Київської фортеці через головний вхід, де дізналися, що екскурсія фортецею - 5 грн! Але не спокусилися. Рушили далі - дворами паралельно вище згадуваному бульвару, ведучи високоінтелектуальні розмови про просто приємне та приємне в усіх боків. Перепочили на лавці. Звернули ліворуч й опинилися на площі ім. Спорту. Біля синагоги випадково зустіли головного равина, а трохи далі - пам'ятник Шолом-Алейхему. Посиділи в пречудовому скверику на Рогннідинській, де мавка лісова погомоніла трохи з сірим котиськом. Опинившись на Великій Васильківській, стрімко звернули на Павла Скоропадського, де вирішили вирушити до "Золотого дуката", але раптом на Басейній принцеса примітила цукерню "Ваніль", куди негайно було вирішено зайти. Цукерня виявилася дуже мила: невеличка, затишна, з приємною музикою, художником за сусіднім столиком (прозваним Степаном Радченком) і чарівною офіціянткою, дуже уважною та коректною. (І як ще цукерню не заполонили її покльонники?) Напившися кави-чаю й наївшися наполеонів-штруделів, подалися на Крутий спуск, який вивів наших мандрівниць на Круглоуніверситетську. Трохи обписавши-обмалювавши її, завернули на Лютеранську, де на перехресті з Банковою теж залишили свій слід. Випадково побачили кірху св. Катерини (голоси за кадром: "От чому Лютеранська!", "Надо же - не замечала!.."). Скористалися відкритістю Банкової й поблажливо зазирнули туди. Спустилися сходами до площі ім. Каменяра, де вклонилися його симпатичному погруддю, а ще - першій трансформаторній будці та гімназії, де вчився Серж Лифар. Позахоплювалися балконами на Заньковецької. На розі з вулицею Городецького принцеса почала було розказувати, як вона не любить Пасаж і як не хоче виходити на Хрещатик, але вже внизу Пасажу вже розчулено згадувала дитинство, аптеку, вулицю, ліхтар кафе-мороженое. Швидко перетнувши залюднений Хрещатик, опинилися на Прорізній, помахали стусівському гастроному й звернули на Пушкінську. Тут мавку лісову, як завжди, потягнуло в двір, який виявився багатообіцяючим і привів аж до Володимирської. Покрутившися навколо золотоворітського фонтану, наші мандрівниці пірнули в метро й роз'їхалися по домівках.

Зафіксовано лінивим фотографом з однієї лавки на Іллінській. Фрагменти з виставки, яка колись називатиметься: "Сиджу я така на лавці..."


( людий великі й маленькі )
( людина у візочку )
( мОлодьож і пОдлітки )
( алегорія на зміну поколінь )
( молодий тато )

двоє під дощем
прихистили собаку
сумного як ніч

Ходила до Косачів. Лариса іронічно усміхалася на вінки, якими її обклали рідновіри. А ще - дякувала, що я не забула про Ольгу Петрівну, Петра Антоновича та Михайла. "Бо, - каже, - мені постійно щось приносять, а вони, як додатки до "почитаемой, но не читаемой".
Світличним добре - вони разом.
У Миколайчука скоро розквітнуть якісь жовтенькі квіти.
Хлопці, як завше, разом. Їм дісталися волошки. Василеві від Тебе, люба nesikha, низенько вклонилася. Цілувати не наважилась - Ти ж така ревнива) Лише притулилася чолом - так, як жінка тулиться в скроню чоловікові, коли танцюють танго. Він просив і Тобі кланятись. Шкодував, що не зможу поцілувати Твої руки. "Вони в неї такі ніжні..."
Найдовше сиділа в Соломії. Була сумовита й мовчазна. Все переймалася, щоб мене дощ не замочив.

Щоб пройти через службовий вхід до Софії, зазвичай вистачає сказати: "Я в архів-музей". Але є там один вредний охоронець, який постійно вимагає пропуск і ніяк не реагує на мої добре обґрунтовані аргументи про те, що в мене й не може бути пропуску. Якось я навіть запитала, чи я йому, бува, не сподобалася, що він до мене так чіпляється.
Та вчора я - ні пари з вуст, куди йду, він - жадного слова про пропуск.
А я вже уявила собі ( картину )
Завіса
Насправді ж ( The day the literary criticism died )

Город, конечно, хороший и в смысле топографического, и в смысле культурно-исторического рельефа. В 1910 – 1915 гг. он был даже изящным городом: большое движение на улицах, как правило – хорошая обувь, изящные костюмы, в театрах все оканчивалось к 11 часам, много кофеен, где было весело, дешево и почти уютно. Теперь же из костюмов выглядывает Одесса, движение сократилось, спектакли затягиваются, а вместо кофе, который здесь варили на польско-западный лад, будочки с так называемой сельтерской водой, которая газируется в 2,5 раза хуже, чем в Харькове. ( читати далі )