Віддати мене до школи батьки вирішили наприкінці серпня. Вихователька з дитсадка сказала мамі: "Дєвочка у вас росла, букви знає, рахувать уміє - нема чого їй у садіку робить. Віддавайте до школи!" Пам'ятаю цей день ходіння по муках школах. До найближчих двох - 18-ї і 14-ї - мене не взяли, бо мені було тільки 6 років. А от у третій (хоча насправді це була школа № 1) директор навіть не запитав, скільки мені років. Проблема була тільки в тому, що класи вже набрали, і мама мусила впросити вчительку, щоб та взяла мене до себе в клас. Поки я чекала її в приймальні директора, спостерігала за одною великою і роздратованою жінкою. "Тільки б мені ця вчителька не попалася!" - думала я. (А вона мені згодом таки "попалася" - була моїм класним керівником у 5-11 класах.) Нарешті прийшла мама з білявою жінкою і сказала: "Наталю, це Світлана Василівна, вона буде твоєю вчителькою". Світлана Василівна нахилилася до мене і запитала: "Ти хочеш йти до школи?" - на що я чесно відповіла: "Ні!". Ви би бачили вираз обличчя моєї мами! Вона одразу почала виправдовуватися, що, буцімто, дитина втомилася, бо це в нас уже третя школа сьогоді, і взагалі вона слухняна і здібна. Дорогою додому, мама з докором сказала: "Доню, ти не могла сказати: "Так!"? Я ледь вмовила її тебе взяти".
Потім був портфель, білі бантики, букет, лінійка, якої не пам'ятаю. Взагалі, з першого дня пам'ятаю тільки Свєтку Півень (це я вже потім дізналася, що це Свєтка Півень), яка сіла переді мною, озирнулася і серйозним тоном сказала, що треба розправляти плаття, коли сідаєш, щоб не пом'ялося. А ще - як гарно одна дівчинка (Ірка Кукурудза, як з'ясувалося згодом) читала. Я ж бо тоді тільки по скаладах уміла, а в неї, як у дорослої виходило. Мені дуже хотілося навчитися читати, як Ірка.
А що ви пам'ятаєте про своє найперше перше вересня?

Пані Л. сказала, що з мене був би добрий лікар.
Пан Р. сказав, що я була би гарною ведучою дитячої телепрограми.
На запитання: "Що робитимеш, коли виростеш?" - я, трирічна, відповідала: "Буду писати дисертацію". Що нині й роблю. Поки що безрезультатно. Може, покинути дитячі фантазії і зайнятися чимось справді корисним?

Пацанва за вікном ганяє на великах і - судячи зі звуків і вигуків - учиться по-крутому гальмувати.
Я їм трохи заздрю, бо єдиний велик, який я у своєму житті осідлала, - триколесний. Потім із великами якось не склалося. Хоча мене і намагалися навчити кермувати цим залізним конем, я, дитина домашня і малорухлива, не виявляла особливого ентузіазму, а тому й не навчилася. От тепер хочеться і колеться. Мабуть, щоб зважитися на безсташне крутіння педалей і численне падання, треба перед тим пережити якесь сильніше враження. Як було, наприклад, з конем. Ніколи у житті на нього б не вилізла, якби за день до того не подолала дуже стрьомний шлях до гірського водоспаду.

Один з моїх улюблених мультиків явно прививав маленьким радянським громадянам музичний смак)