Влітку 1919 року на кону Соловцовського театру ставили Вайлдову "Саломею". Павло Филипович, захоплений пристрасною грою акторки та майстерністю режисера, написав сонет ( Саломея )

Значно прохолодніше до постановки п'єси Вайлда поставився Микола Зеров (подейкують, що прокоментував він її так: “Це тільки семітська розпуста”) і не забарився із відповіддю. Його ( Саломея )

- уже не втілення краси, вищої від добра і зла, а просто інструмент у чиїхось брудних іграх. Справжня краса, вважав він, не протистоїть добру, а гармонійно з ним поєднана. Заручившись підтримкою Рильського ( Read more... )

Зеров через три місяці ставить крапку в полеміці з другом по поетичному цеху - пише ( Навсікаю )

Цікаву над інтерпретацію цієї поетичної полеміки пропонує Ганна Церна: ( Read more... )
А мені здається, що їм просто подобалися різні жінки Зеров підловив Филиповича на симпатії до вже зужитої ранньомодерної концепції чистої краси.

Після чудової екскурсії Юлії Смілянської місцями російських поетів срібної доби багато думається про те, скільки всього в Києві перетиналося або ж паралельно співіснувало. Цікаво, наприклад, хто з української богеми був на вечорі російських поетів восени 1907 року, де Бєлий виголошував реферат про підсумки нових течій у літературі, а Блок читав свою "Незнайомку". Ось він на балконі готелю "Франсуа":

А ще цікаво, чи не перетиналися в аудиторіях Вищих жіночих курсів Анна Горенко і Софія Лобода, а в коридорах Першої київської гімназії - Олександр Вертинський і Микола Зеров. І чи зустрічав, скажімо, Семенко на київських вулицях Бурлюка з Маяковським?

Однаково закоханий в античність, в українське бароко і французький парнасизм Леконт де Ліля й Ередіа; бібліограф, швидше критик, ніж історик літератури, ніколи не "перціанець", ані "лободист". Людина оцінки, ґурман і естет, що вище над усе ставив мистецькі, естетичні цінності; провозвісник грецького ідеалу калокагатії: вроди-добра, ототожнених і злитих. Врода як добро, і добро як врода.
Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, щоб було елеґантне.

(з "Болотяної Лукрози")

Почитала я вчора на сон грядущий "Хронологію життя і творчості Лесі Українки" Ольги Косач-Кривинюк і тепер точно знаю: подражать Ользі Петрівні Драгомановій-Косач (вона ж Олена Пчілка) не буду. І не просіть!
Воно-то, звісно, прикольно, що свідками на вінчанні Ольги й Петра були Антонович, Драгоманов і брати Кістяківські. Але залишити двомісячну дитину - Лосю - на чоловіка та його сестер і поїхати "на довший час" (пікантно зазначає Косач-Кривинюк) у Флоренцію - це, скажу я Вам, свинство! Далі цитую: "Мати їздила з братом до Риму, з братом і братовою до Помпеї. В листопаді [а поїхала вона навесні! - natyak] Лесина мати, вертаючись додому од брата з-за кордону, зупинялася на 8 днів у Відні". Ба більше, там вона познайомилася з таким собі Мелітоном Бучинським, який "своїм органічним і свідомим українством інтеліґентної людини зробив велике враження на неї".
На відміну від первістка-Михайла, Лариса була небажаною дитиною. Порівнюючи їх, мати казала: "Міша красивий, розумний, здатний, інтересний, розвинений, Леся ж негарна, дурна (це слово в материних устах особливо ранило маленьку Лесю [...]), недотепа, нецікава, нерозвинена". Отака-от жаба!

Була на могилі у хлопчика. Огорожа дуже стара й полущена - треба би пофарбувати. Зусібіч наступає зелень. Особливо багато кропиви. Пожалені нею коліна й пальці досі печуть. Могильний камінь напевно замінили після символічного перепоховання Миколи Костьовича. Дивно, що поруч них немає Софії. Мабуть, вона біля Петрова. Але шукати його могилу цього разу не стала.

У "Сестрах Річинських" Ірини Вільде натрапила на два бентежливих пасажі щодо босих ніг:
"Орест Білинський був у сандалях на босоніж, і це зовсім збентежило Олену".
Трохі далі: "Орест Білинський, ніжно усміхнувшись до неї, розгубленої, міцно пригорнув її до себе. Не пручалася, сіла поруч. Раптом стало соромно, аж гаряче, за свої босі ноги. Була вже замужем, коли зазнала того сорому ще раз уві сні: бігла начебто кудись містом і дуже журилася, що не мала черевиків на ногах".
Що ж такого у босих ногах?

Обкладинка:

Кілька буков:
( А а )
( Б б )
( И и І і )
( Н н )
( С с )
На жаль, Нарбут не намалював усіх літер, хоча брався за абетку двічі - 1917-го і 1919-го.
Як ще жодному видавництву не спало на думку видати цю чудову абетку, а графікам - домалювати те, чого бракує, в нарбутівському стилі?

Давно мене так не катарсило)
Шкода, що вистави не буде завтра чи післязавтра. Доведеться, вочевидь, чекати до вересня.
Хочу побачити це в Польщі й Росії. А ще хочу зняти за цією п'єсою фільм. Це вперше мене потягло на повнометражку, раніше були ідеї тільки щодо короткого метру (метра?).
Побачите Ірванця - вклоніться/ потисніть руку/ обійміть/ поцілуйте його за цей переклад!
Побачите Ґловацького - перекажіть, що я навіть про спеку забула під час вистави)
Побачите режисера - повідомте, що то я найгучніше сміялася і перша починала плескати.
І добре, що я пішла одна, бо набридла би ближньому своєму шквалом емоцій, які слід приберегти для Ніагарського водоспаду)

Стаття Андрія Бондаря "Проти поетів" Вітольда Ґомбровича як романтизм після модернізму" (кому цікаво - читати тут: http://www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV17_1999_philol/19_bondar_a.pdf) - репліка ображеного поета, хоч і прикрита справедливими закидами щодо немодерністичності Ґомбровичевого висловлювання. Хоч - як на мене - жанр обвинувачення не може бути некатегоричним. Та й багато його - Ґомбровичевих - суджень цілком справедливі щодо укрсучпоезії й не тільки.
Бонус-трек: Ґомбрович читає фрагмент свого щоденника:

Неприємно здивував тембр його голосу. Думала, він говорив баритоном...

http://www.bbc.co.uk/bbcfour/audiointerviews/profilepages/woolfv1.shtml
і тут трохи: http://news.bbc.co.uk/2/hi/7684201.stm

"Текст, який не читають, не люблять (або який не зачіпає!), перестає мінитися значеннями. Губить смак, блиск, глибину, перестає грати барвами і багатозначністю. Мабуть, проникливість не завжди іде в парі з добрими почуттями. Із гіркоти і ненависті також виникали (хоч і рідше) знамениті критичні книжки. Але та ненависть була ще й зрадженою любов'ю... Отож: хіба дослідник не повинен соромитися сліз? Скажімо радше, що повинен потайки їх витирати... Крізь сльози людина бачить погано, але людина без серця не бачить нічого"
Ян Блонський

Тут: http://litakcent.com/2009/05/25/vjacheslav-brjuhoveckyj-mykola-zerov-–-ljudyna-jaka-nejmovirno-vidchuvala-slovo.html
читати всім! :-)

Вже зовсім скоро зацвіте бузок.
Цікаве спостереження щодо нього міститься в листі 61-річного чоловіка до своєї 65-літньої дружини:
"Сегодня впервые, проходя мимо куста, который растет около терассы, к калитке, чтобы заглянуть в ящик, нет ли в нем от Тебя писем, я впервые в жизни заметил, что сирень начинает пахнуть сиренью еще до того, когда куст начнет цвести. Я остановился и тщательно осмотрел куст: на кусте уже листья, но цветов нет. Так запах появляется раньше цветов. Сначала запах, потом цветы. Весьма примечательно. Так век живи, век делаешь открытия."

Ви вже заходили на www.wdl.org?
Це розкіш для тугих бібліофагів і не тільки :-)
Дякую ЛітАкценту за наводку!

У Лесі на могилі вінок від рідновірів.
К чему би ето?

Підслухала вчора в одній книгарні розмову між продавчинею і прибиральницею:
- Директорка хоче чайник тут поставити. А пивної бочки не поставити? Що їх тут - ще й чаєм поїти?
- Ага, хочуть шось випити, то хай ідуть у кахфе. Он скільки їх!..