Спасибі gralena!

Шукала ориґінал вірша, який знаю ще зі школи в російському перекладі. Починається він так: "Любовь ещё не всё: не хлеб и не вода...". Шукала заради рядка: "И без любви никто не умирает". Але - на мій превеликий подив - замість нього, як Пилип з конопель, вискочив рядок: "Но без любви порою умирают". Що за чортівня? - подумала я. Я ж добре пам'ятаю цей вірш. Його на вечорі любовної поезії, який ми проводили в дев'ятому класі (його модерувала Ваша покірна слуга), читала Ліля Самойлюк. Чи то вона переінакшила слова, чи то моя (вражена нерозділеним почуттям) пам'ять захотіла саме так закарбувати ці рядки - не знаю. Хай там що, мені зовсім перехотілося виставляти цей вірш. Кому цікаво - читайте ( тут )
Натомість Една Вінсент Мілей (а саме вона вигадала, що через брак любові дехто шукає дружби зі смертю) піднесла мені несподіваний і дуже приємний подарунок. Виявилося, що колись давно написані мені рядки теж належать її перу.

What lips my lips have kissed, and where, and why,
I have forgotten, and what arms have lain
Under my head till morning; but the rain
Is full of ghosts tonight, that tap and sigh
Upon the glass and listen for reply,
And in my heart there stirs a quiet pain
For unremembered lads that not again
Will turn to me at midnight with a cry.
Thus in the winter stands the lonely tree,
Nor knows what birds have vanished one by one,
Yet knows its boughs more silent than before:
I cannot say what loves have come and gone,
I only know that summer sang in me
A little while, that in me sings no more.

( оцей вірш Оксани Забужко )

- дуже люблю. Хоч і про значеня слів "моква" і "шелюги" питалася у Ґуґля. Хоч він і занадто надривний. Хоч у ньому жіноча позиція мазохістична й самозаперечувальна. Хоч і вважаю, що про таке - якщо воно трапилося в житті - треба мовчати. Але ж це не життя - це література)

двоє під дощем
прихистили собаку
сумного як ніч

Чекання

Коли нетерпляче чекаєш любові
між дзвінком і скрипінням дверей
часом пролізе курча закістляве для супу
дощ обплює
не скигли
ще подякуєш Богу
коли тільки пес прийде

Ян Твардовський
Звідси: Твардовський Я. Ще одна молитва / Пер. з пол. Дзвінки Матіяш - К.: Грані-Т, 2009. - С. 123.

«В правомерность приравнивания любви к чисто физическим наслаждениям (если допустить, что таковые вообще существуют) я поверю в тот день, когда увижу, как гурман, сидя пред своим излюбленным блюдом, рыдает от восторга, словно любовник на юном плече. Из всех наших утех только любовь способна потрясать душу, и только в любви мы всецело отдаемся исступлению плоти. […] Во всех прочих сферах воздержание или невоздержанность, завлекая в свои сети человека, имеют дело лишь с ним одним, без партнеров; любое же проявление чувственности ([…]) ставит нас перед лицом Другого, неминуемо требуя от нас выбора. […] Эта таинственная игра, где любовь к телу превращается в любовь к личности, мне всегда представлялась восхитительной и достойной того, чтобы посвятить ей часть своей жизни. […] разум впадает в смущение, сталкиваясь с чудом любви, с этим странным наваждением, из-за которого та самая плоть, которой мы уделяем так мало забот, когда она составляет наше собственное тело, и которая беспокоит нас только тогда, когда ее нужно мыть, кормить и, если возможно, избавить от страданий, может внушать нам такое страстное желание ласк только потому, что она одухотворена индивидуальностью, отличной от нашей, и потому, что обладает какими-то черточками красоты».