Шукала ориґінал вірша, який знаю ще зі школи в російському перекладі. Починається він так: "Любовь ещё не всё: не хлеб и не вода...". Шукала заради рядка: "И без любви никто не умирает". Але - на мій превеликий подив - замість нього, як Пилип з конопель, вискочив рядок: "Но без любви порою умирают". Що за чортівня? - подумала я. Я ж добре пам'ятаю цей вірш. Його на вечорі любовної поезії, який ми проводили в дев'ятому класі (його модерувала Ваша покірна слуга), читала Ліля Самойлюк. Чи то вона переінакшила слова, чи то моя (вражена нерозділеним почуттям) пам'ять захотіла саме так закарбувати ці рядки - не знаю. Хай там що, мені зовсім перехотілося виставляти цей вірш. Кому цікаво - читайте ( тут )
Натомість Една Вінсент Мілей (а саме вона вигадала, що через брак любові дехто шукає дружби зі смертю) піднесла мені несподіваний і дуже приємний подарунок. Виявилося, що колись давно написані мені рядки теж належать її перу.

What lips my lips have kissed, and where, and why,
I have forgotten, and what arms have lain
Under my head till morning; but the rain
Is full of ghosts tonight, that tap and sigh
Upon the glass and listen for reply,
And in my heart there stirs a quiet pain
For unremembered lads that not again
Will turn to me at midnight with a cry.
Thus in the winter stands the lonely tree,
Nor knows what birds have vanished one by one,
Yet knows its boughs more silent than before:
I cannot say what loves have come and gone,
I only know that summer sang in me
A little while, that in me sings no more.

Влітку 1919 року на кону Соловцовського театру ставили Вайлдову "Саломею". Павло Филипович, захоплений пристрасною грою акторки та майстерністю режисера, написав сонет ( Саломея )

Значно прохолодніше до постановки п'єси Вайлда поставився Микола Зеров (подейкують, що прокоментував він її так: “Це тільки семітська розпуста”) і не забарився із відповіддю. Його ( Саломея )

- уже не втілення краси, вищої від добра і зла, а просто інструмент у чиїхось брудних іграх. Справжня краса, вважав він, не протистоїть добру, а гармонійно з ним поєднана. Заручившись підтримкою Рильського ( Read more... )

Зеров через три місяці ставить крапку в полеміці з другом по поетичному цеху - пише ( Навсікаю )

Цікаву над інтерпретацію цієї поетичної полеміки пропонує Ганна Церна: ( Read more... )
А мені здається, що їм просто подобалися різні жінки Зеров підловив Филиповича на симпатії до вже зужитої ранньомодерної концепції чистої краси.

Брати-сестри-філологи! А вам не траплялося книжки/ статті/ брошури, присвяченої образу Києва в російській поезії або ширше - літературі? Прецікава імагологічна студія могла би з цього вийти. Бо навіть з тієї щопти текстів, що лежать на поверхні, стільки міфів стирчить! От Ґумільов, наприклад, приміряє на себе кожух Кирила Кожум'яки, який порятував царівну від змія:
( Из логова змиева )

Його ж дружина зачіпає в одному з "київських" вірші софійний міф: ( И в Киевском храме Премудрости Бога )

Їхній товариш по акмеїстичному табору, спогадуючи Київ 1919 року, оздоблює його гоголівськими аксесуарами: ( Как по улицам Киева-Вия )

Найбільш підкованим щодо історії, переказів і легенд виявився Маяковський, який, проте, обізвав мать городов русских бабою: ( Киев )

І нарешті Вертинський, для нього Київ - топос приватної міфології: ( Киев - родина нежная )

Після чудової екскурсії Юлії Смілянської місцями російських поетів срібної доби багато думається про те, скільки всього в Києві перетиналося або ж паралельно співіснувало. Цікаво, наприклад, хто з української богеми був на вечорі російських поетів восени 1907 року, де Бєлий виголошував реферат про підсумки нових течій у літературі, а Блок читав свою "Незнайомку". Ось він на балконі готелю "Франсуа":

А ще цікаво, чи не перетиналися в аудиторіях Вищих жіночих курсів Анна Горенко і Софія Лобода, а в коридорах Першої київської гімназії - Олександр Вертинський і Микола Зеров. І чи зустрічав, скажімо, Семенко на київських вулицях Бурлюка з Маяковським?

( оцей вірш Оксани Забужко )

- дуже люблю. Хоч і про значеня слів "моква" і "шелюги" питалася у Ґуґля. Хоч він і занадто надривний. Хоч у ньому жіноча позиція мазохістична й самозаперечувальна. Хоч і вважаю, що про таке - якщо воно трапилося в житті - треба мовчати. Але ж це не життя - це література)

Он видит тело новой любовницы, поднимающейся с дивана; она стоит, открывая взору свое тело со спины, мощные ляжки, покрытые целлюлитом; этот целлюлит восхищает его, будто он отражает жизненную силу кожи, что колышется, трепещит, говорит, поет, дрожит, выставляет себя на показ.
Milan Kundera. L'ignorance (пер. на рос. Н. Шульгіної)

А які ще літературні обробки целюлітної теми вам відомі?

Стаття Андрія Бондаря "Проти поетів" Вітольда Ґомбровича як романтизм після модернізму" (кому цікаво - читати тут: http://www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV17_1999_philol/19_bondar_a.pdf) - репліка ображеного поета, хоч і прикрита справедливими закидами щодо немодерністичності Ґомбровичевого висловлювання. Хоч - як на мене - жанр обвинувачення не може бути некатегоричним. Та й багато його - Ґомбровичевих - суджень цілком справедливі щодо укрсучпоезії й не тільки.
Бонус-трек: Ґомбрович читає фрагмент свого щоденника:

Неприємно здивував тембр його голосу. Думала, він говорив баритоном...

Погортала я щойно список канонічних творів Гарольда Блума.
Обурює те, що англійської літератури там вдесятеро більше, ніж усієї іншої разом взятої.
Ще обурює, що австійської літератури для нього просто не існує, натомість Кафка, Музіль, Брох, Рільке та інші опинилися в розділі "Німеччина".
Не можу зрозуміти, чому так багато Солженіцина, і чому "Лоліта" - найкращий роман Набокова.
Не згадую вже про те, що серед сербів немає Павича.
Відчуваю, що читатиму "Західний канон" дуууже упереджено.
А хтось уже подолав цей талмуд?

(про те, хто такий Адріан і до чого він тут, - див. попередній пост)
Цікава думка - про те, що досвідчування тих самих речей/станів/процесів об'єднує людей:
«Сейчас, когда мой помощник Целер объезжает его [коня] на Пренестинской дороге, мой так быстро канувший в прошлое опыт позволяет мне разделить с всадником и с животным ту радость, которую они оба получают от скачки […] То же самое происходит и с плаваньем: я от него отказался, но все еще чувствую вместе с пловцом ласку воды[…] Так из каждого искусства, в котором я преуспел в свое время, я извлекаю какое-то знание, и оно частично возмещает мне утраченные радости. Я считал – и в добрые моменты поныне считаю, – что таким способом человек мог бы вобрать в себя существование всех людей, и это со-чувствование явилось бы одним из самых надежных видов бессмертия».
Адріану йдеться тут про безсмертя, бо він - літній і старий чоловік. А мені - про спорідненість досвіду)

Прочитала я, любі друзі, "Спогади Адріана" Марґерит Юрсенар. Чудовий роман, скажу я Вам)) Стилізація під мемаури давньоримського імператора, яка легко могла б стати містифікацією.
І хоч я в античності не шумахер (привіт Чумаченку:-) ), посмакувати стилем таки вдалося.
Так от наступні мої пости будуть натхненні Адріаном)

Міняю "Андріївський узвіз" Діброви на "Сьомгу" Андрухович або "БЖД" Ушкалова або ще щось цікаве з укрсучлітератури

Щоб швидше перезнайомити нас між собою, викладач з німецької роздав нам анкетки. Серед найоригінальніших запитань: Як ви хочете померти? Останнє запитання - про три книжки, які узяв би на безлюдний острів.
Лідером виявилася Біблія (правда, був один оригінал або мусульманин, який узяв би Коран).
Багато людей хотіли б узяти з собою товстий блокнот, щоб написати свою книгу.
Двоє людей захопили б "Робінзона Крузо".
Були й прагматичні варіанти: медична енциклопедія, енциклопедія з біології (щоб знати, що можна на тому острові їсти), посібник з побудови човна тощо.
Жінка - російський філолог узяла б "Майстра і Маргариту", "Дванадцять стільців" і книжку про видатних жінок планети.
Моя трійка - "Дон Кіхот", "Гаргантюа і Пантагрюель", "Брати Карамазови".
А що взяли б Ви?